Прикарпатська земля подарувала Українi багато славних синiв i дочок. Серед них i наш славний земляк Василь Верховинець. Народився Василь Миколайович Верховинець (справжнє прiзвище – Костiв) 5 сiчня 1880 року в селi Старий Мiзунь на Івано-Франкiвщинi, в родинi малоземельного селянина.
Пiсля закiнчення сiльської школи дванадцятирiчний Василько їде вчитися до Львова у бурсу при Ставропiгiйському iнститутi, де в той час готувалися слухачi для духовної i учительської семiнарiї. То ж у 1895–1899 рр. здобував освiту в учительськiй семiнарiї у Самборi (тепер – Львiвська обл.). Отримавши диплом вчителя, молодий педагог починає викладати спiви в народних школах мiста Калуша, одночасно поєднуючи свою педагогiчну дiяльнiсть з роботою в народному театрi, де працює хормейстером, виступає на сценi з провiдними партiями в музичних постановках.
У 1906 роцi в життi Василя Верховинця вiдбувається важлива подiя – зустрiч з корифеєм українського театру Миколою Садовським, який, помiтивши талант у юнака, запропонував йому роботу у своїй трупi. Це він дав Василю Костіву псевдонім Верховинець, який прижився йому. У Києвi, в театрi Садовського, з небувалою силою розкривається артистичний талант Верховинця, адже йому доводиться вчитися спiлкуватися i виступати на однiй сценi iз М. Заньковецькою, І. Мар’яненком та iншими видатними митцями. Одночасно Верховинець успiшно закiнчує теоретичний клас школи М. Лисенка пiд керiвництвом професора Г. Любомирського.
Робота в театрi М. Садовського дала змогу також виявити великий iнтерес Василя i до етнографiчних та фольклористичних пошукiв. Пiд час численних гастролей по Українi молодий хормейстер глибоко вивчає побут i творчiсть українського народу. Його захоплення дає можливiсть зiбрати багатий етнографiчний матерiал, який стає базою всiєї теоретичної i практичної дiяльностi митця.
Так в результатi етнографiчних дослiджень у березнi 1912 року виходить у свiт наукова праця В. Верховинця «Українське весiлля».
Етнографiчнi пошуки Василя Миколайовича в галузi народної хореографiї увiнчалися фундаментальним дослiдженням «Теорiя українського народного танцю». В передмовi автор зазначив: «Я хочу дати першу спробу. Дальший же розвиток розпочатої роботи залежатиме вiд тих, хто постiйно живе з народом… Збирати танцювальний матерiал – це наш спiльний обов’язок, бо тiльки спiльними зусиллями зможемо показати, яка красива, рiзноманiтна й багата змiстом ця галузь народної етнографiї».
У своїй працi В. Верховинець першим з українських фольклористiв дає назву майже всiм танцювальним рухам вiдповiдно до їхнього характеру i внутрiшнього змiсту. Василю Миколайовичу вдалося не тiльки подати теорiю українського народного танцю, а й закликати передовi мистецькi сили збирати та вивчати етнографiчний матерiал.
Варто зазначити, що у 1935 роцi на першому мiжнародному фестивалi народного танцю, який відбувався у Лондонi, першу премiю одержав так званий «Триколiнний гопак» Верховинця, завоювавши визнання свiтової громадськостi. Саме своєю творчою знахiдкою, своїм баченням та професiйним пiдходом Василь Миколайович Верховинець вивiв український народний танець на мiжнародну арену.
Щиро вiтаючи цю роботу поет Максим Рильський назвав В. Верховинця «Чародiєм танцю».
«Якби навiть Василь Верховинець не створив нiчого, окрiм «Теорiї українського народного танцю», то й цього було б досить, щоб поставити його iм’я в один ряд з вiдомими творцями української народної культури першої половини XX ст., такими як Микола Лисенко, Микола Садовський, Марія Заньковецька… Адже ця праця стала першою спробою систематизації й узагальнення творчих досягнень українцiв у галузi народного танцювального мистецтва. У зазначенiй роботi В. Верховинець не тiльки зiбрав надзвичайно цiнний фольклорний матерiал, а й науково опрацював його, зробивши основою при постановцi українських народних танцiв.»
Наукова праця «Теорiя українського народного танцю» – не лише пiдсумок етнографiчних пошукiв науковця, а й стихiя його життя. Адже так склалося, що весь життєвий шлях Василь Миколайович пов’язав з українським народним мистецтвом, особливо з танцювальним i пiсенним фольклором. Танець i пiсня настільки влилися в його особисте й творче життя, що стали суттєвою ознакою та покликанням цього видатного знавця народної культури, справжнього українця.
У 1923 роцi публiкується ще одна вагома наукова праця Василя Верховинця – збiрка дитячих iгор з пiснями «Весняночка», у якiй автор розробляє приципи національної етнопедагогiки.
Крiм цього В. Верховинець працював викладачем хорового спiву на диригентських курсах при школi iм. М. Лисенка, керував кафедрою мистецтвознавства Полтавського iнституту народної освiти, викладав у Київському музично-драматичному iнститутi, керував хоровою студiєю iм. І. Стеценка при Музичному товариствi iм. Леонтовича (Київ), хором Харкiвського музично-драматичного iнституту.
Ще однiєю вершиною творчого життя професора Верховинця, завершенням усiх його теоретичних i практичних пошукiв, iдей i задумiв було заснування ним жiночого хорового театралiзованого ансамбля «Жiнхоранс» у м. Полтавi. Створений у 1930 роцi за участю дружини Євдокiї ансамбль подавав пiсню в театралiзованому виглядi, супроводжуючи її ритмiчними рухами, якi вiдтворювали певний образ, пiдказаний змiстом самого твору. У такий спосiб пiсня немов народжувалася вдруге.
Зi своїм ансамблем Василь Миколайович об’їздив усю країну, показуючи людям красу народної пiснi i танцю. «Жiнхоранс» брав участь у Декадi української лiтератури i мистецтва у Москвi 1936 року, виступав у складi трупи Київського театру опери та балету iм. Т. Г. Шевченка, виконуючи поставленi Василем Верховинцем обрядовi танцi i хороводи в оперi М. Лисенка «Наталка Полтавка».
Через творчу i невтомну працю в багатьох мистецьких колективах, поступово розкривався та мiцнiв талант музиканта, фольклориста та педагога, подарований українською землею. Але Василю Верховинцю, на превеликий жаль, довелося жити у часи гонiння та репресiй. Його спiткала трагiчна доля, як i багатьох талановитих людей свого часу.
23 грудня 1937 року його заарештували. Верховинець звинувачувався у злочинах, як активний учасник контрреволюційної націоналістичної організації. Після нещадних багаточасових допитів Верховинець визнає себе винним і стверджує, що у 1919 р. в Полтаві брав безпосередню участь в організації повстанського виступу проти Радянської влади. Слідчі не зупинялися ні перед чим, щоб довести неіснуючу вину допитуваного. Наголошувалось на тому, що Верховинець займався активною боротьбою проти Радянської влади протягом 20 років її існування. Василя Верховинця звинувачували у шпигунській діяльності на користь Польщі, у тому, що він нібито протягом 1928—1930 рр. відновив повстанську організацію у Полтаві і одночасно встановив зв'язок з активістами націоналістичної організації в Харкові. У 1938 році був арештований. Виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР 10 квітня 1938 р. в місті Києві приговорила В. М. Верховинця до розстрілу. Вирок приведений у виконання у Києві 11 квітня 1938 р. Лише через 19 років, 7 липня 1957 р. Спілка композиторів України звернулася до військового прокурора з проханням реабілітації композитора. 25 квітня 1958 р. Василь Верховинець був реабілітований Верховним судом СРСР.
У вiчнiсть пiшов Василь Верховинець, замовкла його пiсня, зупинився його танець. Та справжнiй талант неможливо вбити. Виринули з небуття по краплинi спогади друзiв, дружини, сина Ярослава, який впродовж свого життя підтримував зв'язок із земляками свого батька (на жаль 11 червня 2011 року перестало битися серце ще одного великого українця, заслуженого діяча культури України, Ярослава Васильовича Верховинця). Ожила пiсня митця, а творча спадщина В. Верховинця широко використовується й зараз, здобувши свiтове визнання. Вiльно звучать колись забороненi хоровi твори та солоспiви, вивчаються дитячi iгри з пiснями i танцями, вiдкрито студiюється «Теорiя українського танцю» – справжня перлина хореографiчного мистецтва. Сьогоднi ми маємо змогу насолоджуватись неоцiненним творчим скарбом свого спiввiтчизника – скарбом, в який Василь Верховинець вклав красу народної пiснi, вишуканiсть руху, витончений свiт своєї української душi, свого життя, схожого на справжнiй танець.
Знаменитий співак І. Козловський сказав про Верховинця «труд його цінний сьогодні і для майбутніх поколінь».
… Ти змусив закордон пізнати
Тебе – далекого чужинця.
І твій гопак «на біс» вітати.
О, незабутній Верховинцю!
Прожив ти гідно на землі
І просто - не за нагороду.
Ми пам’ятаємо в селі,
Що ти був син свого народу!
Гордяться мізунці, що живуть на землі, яка подарувала Україні одного із подвижників української культури, творця великого і вічного. Ім’я Василя Миколайовича Верховинця ставиться в один ряд з іменами Соломії Крушельницької, Миколи Леонтовича, Марії Заньковецької, Дениса Січинського та інших видатних діячів культури і мистецтва минулого.
| 
